оцінка діяльності

1) ( дія) valuing, valuation, assessment; (думка, міркування) appraisal, iluation, assessment, estimate, estimation, rating; ( позитивна) appreciation

2) ( на іспиті) mark, score; амер. grade

САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ - усвідомлення індивідом своєї природної, інтелектуально-духовної, особистісної специфіки, національної і професійної приналежності, місця в системі суспільного виробництва, розподілу і відносин. С. о. може розглядатися в етичному, класовому, професійному, національному аспектах. Термін "С. о." вперше вжитий в давньоінд. епосі (IX ст. до н. е.), зустрічається в давньокит. та давньогрецьк. філософії і на пізніших фазах історичного поступу - як феномен ідеалістичного та матеріалістичного пояснення світу та його вибудови відповідно до рівня пізнавальної духовно-практичної діяльності людини. С. о. виступає необхідним компонентом як структури особистості в цілому, так і її свідомості зокрема. Специфіка самосвідомості полягає в тому, що вона виражає сутність внутрішнього світу особистості, опосередковане відношення суб'єкта до об'єктивного світу через безпосереднє відношення його до самого себе. В свідомості фіксується усвідомлення особистістю свого зв'язку із зовнішнім світом, що, в свою чергу, є загальною ознакою буття особистості. Основними ознаками С. о., на думку дослідників, виступають: усвідомлення особистістю зовнішнього світу і своєї єдності з ним; усвідомлення "самості" і неповторності свого духовного світу; усвідомлення й оцінка особистістю свого місця в системі природних і соціальних закономірностей, соціального статусу, а також потреб, інтересів, мети, соціально-етичного обліку і мотивів поведінки в повсякденній життєдіяльності; оцінка і самооцінка особистістю себе як суб'єкта діяльності, свідомості та спілкування. Особистість у самосвідомості сприймає себе як суспільно значущу цілісність, неповторну індивідуальність, як носія і творця суспільних відносин. С.о. зароджується і знаходить свій вияв лише в процесі суспільних взаємовідносин як між окремими людьми, так і групами, прошарками, класами, націями у процесі творення матеріальних і духовних цінностей (відповідно до задоволення діапазону своїх потреб, психологічних і фізичних можливостей, соціального статусу). С. о. включає в себе самопізнання (самооцінку), емоційно-ціннісне ставлення до себе і саморегулювання, які виокремлено мають свою структуру і перебувають у тісному взаємозв'язку та формуються відповідно до індивідуально-суспільних ідеалів. С. о. розкривається при здійсненні функціональних характеристик, серед яких насамперед виділяється інтегративно-пізнавальна, ціннісно-орієнтовна, самореалізуюча та ін. функції. С. о. постійно розвивається як відображення сфер життєдіяльності групи, класу, нації в соціально-політичних та економічних структурах на шляхах цивілізаційного інтегрування у відповідну єдність та цілісність.

ДОСВІД - важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання в процесі комунікації. Виділяється кілька значень Д., що мають однаково важливий з філософського погляду сенс. По-перше, Д. є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні й ін. впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною в процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, Д. є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний Д.). Нарешті, говорять ще про Д. як про інтуїтивно експліковане з практики знання, як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб'єкт-об'єктної взаємодії. Повсякденне (житейське) розуміння Д. суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, "пропущеним" через власний Д. Поняття наукового Д. включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їх особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов З. алежно від того, як трактується зміст терміну "Д.", можна віднайти певну філософську традицію його осмислення та використання в процесі розв'язання актуальних гносеологічних, методологічних та загальнофілософських проблем Н. апр., з Д. як чуттєво-конкретною формою пізнання пов'язана дискусія про джерело пізнання й адекватність знання дійсності; з Д. як емпіричним знанням пов'язане з'ясування проблеми теоретичного й емпіричного в пізнанні; з Д. як категорією, що входить до структури діяльності, тісно пов'язані проблеми співвідношення традицій і новаторства у творчості, внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки та ін. Окрім того, потрібно розрізняти зовнішній Д., під яким розуміється сприйняття світу зовнішніх речей, і внутрішній Д. як факт переживання суб'єктом самого себе, власних ментальних дій, певних станів, які не зумовлені зовнішніми впливами. Поняття внутрішнього Д. як рефлексії розуму над власного діяльністю і способах її прояву вперше було вирізнене Локком, а потому докладно розглянуто Гегелем. В соціології часто за допомогою категорії Д. описується поведінка соціальних груп, еліт тощо. У такому випадку Д. виступає як гармонійна єдність знань та вмінь, як спроможність втілити знання в практичні результати.

Франко, Іван Якович (1856, с. Нагуєвичі Львівської обл. - 1916) - укр. письменник, філософ, громадський діяч С. еред філософських інтересів Ф. вирізняються історіософія, філософія культури і філософська антропологія, естетика, етика, соціальна філософія. Політичну діяльність починав як радикал-соціаліст, поділяв і пропагував соціально-економічне вчення марксизму, водночас заперечуючи революційне насильство ("диктатуру пролетаріату") і віддаючи перевагу еволюційним шляхам утвердження соціалістичного ладу. Філософські погляди Ф. зазнали політичного впливу парадигми європейського позитивізму. Проте завдяки універсальній ерудиції і на підставі великої кількості власних економічних, історичних, етнологічних, культурологічних, фольклористичних та літературознавчих досліджень Ф. виробляє нові підходи до розуміння історичного процесу як суперечливої єдності прогресу і регресу, наголошує на релятивності історичного знання, відкидає утопічну віру у можливість однозначного передбачення перебігу історичного руху. Визначальною рушійною силою історії Ф. вважав культуру, котра являє собою "людське обличчя" історії. Культуроцентризм історіософії Ф. тісно пов'язаний з його філософсько-антропологічними ідеями: вирішальним критерієм у визначенні рівня цивілізації є, за Ф., емансипація "людської одиниці", її тіла і духу, потреб, бажань і вірувань; саме вона є "ядром всіх інших емансипацій" В. ільний розвиток людської особистості як втілення загальнолюдських цінностей та ідеалів Ф. розглядав у нерозривному зв'язку з повноцінним життям і розвитком нації. Конечною умовою здобуття Україною державної незалежності і політичної самостійності в колі інших цивілізованих націй Ф. вважав розв'язання завдання - "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм", здатний плідно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки і, в свою чергу, збагачувати їх своїми досягненнями. На противагу популярній в укр. суспільній думці тезі про самодостатність народних низів, передусім селянства як суб'єкта історичного процесу в Україні (Драгоманов, Грушевський), Ф. всебічно обґрунтував ідею цілісності укр. нації як громадянського суспільства, де мають право на повноцінне існування всі стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя І. сторично зумовлена відсутність вищих, імущих і впливових верств в Україні відштовхнула, на думку Ф., укр. народ від цивілізації і на сотні років зрекла його на національне приниження та неволю. Соціально-філософська доктрина Ф. у зрілий період його діяльності дедалі більше набувала ліберально-демократичного спрямування, хоч і не була позбавлена певних парадоксів. Адже високо цінуючи ліберально-демократичні завоювання розвинених європейських держав, навіть віддаючи перевагу половинчатій демократії Австро-Угорської конституційної монархії перед самодержавним деспотизмом Росії, Ф. розумів нездійсненність будь-яких ліберально-демократичних соціальних програм на теренах роз'єднаної України, де панувала лише "демократія для багатих", а народні маси, цебто весь укр. народ, був приречений на культурну відсталість і моральну деградацію. Тому численні наукові праці і публіцистичні виступи Ф. гостро таврують соціальну несправедливість існуючого ладу, трагічними нотами відлунюють у його художніх творах. Оригінального екзистенційного сенсу філософські ідеї Ф. набули в його художніх творах (передусім у філософських поемах "Похорон" і "Мойсей"), де соціально-філософські проблеми осмислюються в морально-етичному і глибоко особистісному плані, невіддільному від естетичного переживання тих чи тих життєвих колізій. Саме у цій площині розв'язуються проблеми взаємин народного поводиря і маси, вирішальної ролі духовності у перетворенні розпорошеної юрби на "люд героїв" - народ самодіяльних особистостей, об'єднаних спільними ідеалами, спроможний мужньо долати трагічні перипетії своєї історичної долі Е. стетичні погляди Ф. еволюціонували від спрощеного розуміння соціальної заангажованості мистецтва та позитивістської редукції художнього процесу ("науковий реалізм" як художній метод) до обґрунтування ідейності художнього твору як естетичного виразу творчої індивідуальності автора. Спираючись на праці естетиків і психологів позитивістської орієнтації - Вундта, Фехнера, Дессуара, Тенатаін., Ф. вперше впровадив в укр. естетику детально розроблену ним концепцію двох взаємопов'язаних рівнів психічної діяльності людини - свідомого й позасвідомого ("верхня" і "нижня" свідомості). Розглядаючи значення "нижньої" свідомості (де накопичуються здобутки тисячолітньої культурної праці людського роду та індивідуального досвіду людини, які з часом тонуть "в глибокій криниці нашої душі", але, виринаючи до "верхньої" свідомості, кермують поведінкою людей) як загальнокультурний феномен, Ф. тим самим накреслив перспективні підходи до філософсько-культурологічних та філософсько-антропологічних досліджень. Проте головну увагу Ф. привернула роль позасвідомого шару психічної діяльності у мистецькій, переважно поетичній, творчості, адже поети є копачами "захованих скарбів" "нижньої" свідомості, що за допомогою раціонально виваженої майстерності митця стають надбанням широкого загалу. Характерною рисою естетики Ф. є розгляд художнього процесу в культурному контексті. Естетичні погляди Ф. мали міцне опертя в багатогранних дослідженнях в галузі історії світової і укр. літератури (давньої і новочасної), фольклористики, історії і теорії культури, а естетичні принципи були дороговказом інтенсивної літературнокритичної діяльності письменника, слугували теоретичною основою у головній для Ф. сфері творчості - красному письменстві.

[br]

Осн. тв.: "Мислі о еволюції в історії людськості" (1881 - 1882); "ЛесяУкраїнка" (1898); "Із секретів поетичної творчості" (1898 - 1899); "Похорон" (1899); "На склоні віку" (1900); "Поза межами можливого" (1900); "Принципи і безпринципність" (1903); "Що таке поступ?" (1903); "Мойсей" (1905); "Одвертай лист до галицької української молодежі" (1905); "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" (1906).

ОБҐРУНТУВАННЯ - 1) У логіці і методології науки - процес оцінки різних форм знання (висловлювань, гіпотез, теорій). У розвитку філософської думки сформувалися дві лінії розуміння О.: О. як встановлення відповідності елементів системи теоретичного знання зовнішнім по відношенню до системи умовам і О. як встановлення відповідності певного логічного елемента системи системі в цілому, визначення його місця і функцій в логічній системі. Перша лінія О. орієнтована на емпіричне підтвердження теоретичного знання і використовує суто емпіричні критерії, норми, оцінки. Друга лінія О. орієнтована на встановлення логічних відношень між висловлюваннями, які обґрунтовуються, і відношеннями, які мають статус логічного базису системи. О. в логіці набирає форми логічного доведення. Сучасна наука обирає складну, багаторівневу модель О., яка включає емпіричні, логічні, метатеоретичні та філософські методи, критерії й оцінки наукового знання. 2) О. в широкому смислі слова - регламентація та еталонізація результатів будь-якої пізнавальної діяльності. В цьому випадку О. виступає не як оцінка в системі знання, а як оцінка в системі діяльності.

ПОТРЕБИ - властивість усього живого, яка спонукає його до активності або викликає інші реакції завдяки відображенню надлишку, недостатності або відсутності чинників (речовини, енергії, інформації), що позитивно чи негативно впливають на життєдіяльність організму, людської особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства загалом. Задоволення існуючих та виникнення нових П. пов'язане з процесом споживання, а також з появою нових предметів П. На відміну від тварин, людина задовольняє П. не тільки завдяки пристосуванню, яке домінує на початкових стадіях її індивідуального та суспільно-історичного розвитку, а передусім завдяки створенню предметів П. на основі певного способу виробництва. Людські П. мають предметну спрямованість, якій передує т. зв. пошукова поведінка у межах ситуації, коли актуалізація та конкретизація П. стимулює пошук предметів і способів їх задоволення (таким чином утворюється конкретно-історичний механізм виникнення, функціювання і задоволення П.). Реалізація П. неможлива без адекватного усвідомлення їх, що залежить в цілому від умов та рівня культурно-історичного розвитку соціального суб'єкта. Усвідомлення предмета П. набуває форми мети; відповідно усвідомлення шляхів, способів, засобів її досягнення - форми інтересів, які спонукають людину до різноманітних видів діяльності. Умовно систему П. особи можна зобразити у вигляді ієрархії трьох найбільш загальних рівнів: існування (вітальні II.), функціювання (соціальні П.), розвитку (П. самореалізації, самоствердження, творчості). В залежності від дослідницьких завдань застосовуються різні критерії класифікації та типології П.: за походженням - природні і штучні; за суб'єктом (носієм) - П. особисті (індивідуальні), групові, колективні, класові, національні, суспільні; за об'єктом - матеріальні, духовні; за сферами діяльності - П. праці, пізнання, відпочинку, спілкування; за функціональною роллю - П. самозбереження, функціювання, розвитку, домінуючі та другорядні, сталі й ситуативні; за циклами життєдіяльності суб'єкта - добові, тижневі, місячні, річні, вікові та ін. Вивчення структури, шляхів формування та задоволення П. є необхідною передумовою політики держави в будь-якій сфері суспільного життя.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ - метафорична назва одного з пріоритетних наукових напрямів, що склався у загальному комплексі кібернетичних досліджень із проблем моделювання процесів мислення, інтенсифікації інтелектуальної діяльності через комп'ютеризацію тих чи тих її видів. Відтак, набуваючи у процесі прискореного розвитку дедалі самостійнішого характеру, він стає основою високих інформаційних технологій та систем, потужним рушієм історичного поступу людства. Метафоричний сенс Ш. і. полягає в тому, що в основі співставлення систем головного мозку і комп'ютера лежать дві метатеоретичні метафори - комп'ютерна та інтелекту (вживаються також і як одна подвійна метафора, тобто з двома протилежними референтами, під загальною назвою "комп'ютерна метафора"), які з'явилися в результаті встановлення істотних аналогій між цими системами. За першою з них, природний інтелект уподібнюється Ш. і. (головний мозок за структурною організацією та діяльністю вважається аналогічним комп'ютеру); за другою - функціювання комп'ютера здійснюється за встановленими принципами діяльності мозку (комп'ютер начебто наділений мозкоподібними структурами й функціями), їм належить важлива роль у пізнанні структури мозку, механізмів його діяльності та конструюванні інтелектуальних систем, здатних виконувати функції, що традиційно вважалися прерогативою головного мозку людини. Однак вони мають сприйматись як суто наукові метафори. & ігнорування звужує можливості такого пізнання та конструювання, а абсолютизація, буквальне тлумачення може призвести до хибних наукових результатів і філософсько-методологічних та епістемологічних висновків. Ш. і. - це комплекс актуальних проблем, що відрізняються рівнями загальності, складності тощо. Питання про їх вирішення доцільно розглядати на таких рівнях абстракції: 1) принципової можливості (потенціальної здійсненності); 2) технічної реалізованості (здійсненності); 3) соціально-практичної доцільності. Суть першого з них виражає принцип можливості: можливо все, що не суперечить основоположним науковим, філософсько-методологічним, епістемологічним принципам, фундаментальним законам природи, мислення, логіки. Оцінка можливості принципового вирішення проблем Ш. і. має ґрунтуватися виключно на аналізі наявних наукових знань. Визначальна роль належить фундаментальним результатам теорії машин Тьюрінга і теорії формальних иейронних сіток (Маккаллока-Піттса), з яких випливає основна теза теорії Ш. і.: будь-яка функція мислення, описана логічно-строго і однозначно (з допомогою скінченного числа слів мовою з чіткою семантикою) у принципі може бути реалізована формально нейтронною сіткою, а отже, і універсальною машиною Тьюрінга (тобто передана комп'ютеру). У значенні контраргументи, що ніби спростовує цю тезу, висувалась теорема Геделя про неповноту. Проте, як переконливо показано (Тьюрінг, Скривен, Патнем, Арбіб, Глушков, Лор'єр та ін.), заборона, що накладається теоремою Геделя, однаковою мірою поширюється як на комп'ютер, так і на людину (її мозок), якщо вони функціонують ізольовано від зовнішнього світу. Теорема втрачає силу, коли ці системи неперервно взаємодіють з актуально нескінченною інформаційною базою. На другому рівні абстракції досліджується питання про можливість технічного вирішення проблеми, розв'язаної у принципі. Саме у незбігу можливостей вирішення проблеми на цих двох рівнях (не все, що можливе на одному рівні, можливе на іншому) проявляється вразливість абстракції потенціальної здійсненності. У галузі Ш. і. більш істотне значення має здійсненність не як потенціально теоретична можливість, а як реальна, практична. Тому при вирішенні проблем Ш. і. треба враховувати можливість наявних технічних засобів, ухилятися від застосування абстракції потенційної здійсненності на користь абстракції "фактичної" здійсненності. На третьому рівні розглядаються питання доцільності вирішення тих чи інших проблем Ш. і., виходячи не тільки і навіть не стільки з можливостей їх вирішення на перших рівнях, скільки з раціонального осмислення соціально-економічних реалій та потреб цивілізації на відповідних етапах її історичного поступу, можливих соціальних наслідків такого вирішення, морально-етичних норм, притаманних суспільству (не все, що можливе, доцільне). Основна частина досліджень з Ш. і. припадає на два останніх рівня абстракції, що безпосередньо пов'язані з соціальною практикою. Це передусім розробка і використання конкретних підходів до Ш. і., аналіз їх порівняльних можливостей та взаємозв'язку. У дослідженнях із Ш. і. особливе місце посідає філософська проблематика. Саме філософсько-епістемологічні дослідження з цієї проблематики дали можливість глибше проникнути в суть мислення, пізнання, по-новому поглянути на інтелектуальну, особливо творчу, діяльність, сприяли встановленню можливостей її комп'ютеризації тощо.

МЕТОД ХУДОЖНІЙ - естетична категорія, що позначає історично обумовлений спосіб створення творів мистецтва, побудований на певній усвідомленій і раціонально визначеній системі принципів і прийомів відбору, узагальнення та художнього перетворення життєвого матеріалу. Поняття М.х. часто ототожнюють із творчим методом. Основою такого ототожнення є їх усвідомлення художниками і раціональна обґрунтованість. У той час як творчий метод є характеристикою індивідуального творчого процесу, який може мати певні особливості і не зводитись до певного художнього методу, М.х. є характеристикою конкретно-історичних особливостей художнього процесу і лежить в одній площині з поняттями "художня епоха", "художній напрям", "художня течія", "художній стиль", які характеризують художній процес в цілому. В новоєвропейській філософії проблема методу вперше порушується Декартом, який у філософському трактаті "Міркування про метод" виклав принципи раціоналізму - необхідність визначення принципів або перших начал як вихідного пункту наукового пізнання. Ці принципи лягли в основу класицизму в мистецтві (Буало). Поява поняття "М. х." значною мірою обумовлена розвитком теоретичної рефлексії щодо художнього і творчого процесу, ототожненням мистецтва з наукою на підставі розуміння мистецтва як однієї з форм пізнання дійсності (Гегель). Певна свідома установка на дослідження людини і суспільства засобами мистецтва із сфери естетичної теорії проникає у творчу майстерню художника і змушує його свідомо ставитись до тих специфічних прийомів творчості, які раніше формувались інтуїтивно. Термін "метод" щодо мистецтва вперше застосовує Гете, але активно його починають вживати стосовно "реалізму" як певного художнього напряму С. аме для художників цього напряму стає характерним усвідомлений підхід до творчого процесу, значною мірою пов'язаний із впливом позитивного наукового знання про суспільство і людину. Формування історичного погляду на людину і суспільство суттєвим чином позначається на розумінні людини, сутність, поведінка, психологія якої визначаються конкретно-історичними обставинами життя. Це певним чином позначається на загальній картині мистецтва, для якого характерним стає переважний розвиток літератури, оскільки лише засобами літератури стає можливим створити образ людини як процес її становлення та змін, обумовлених загальною соціокультурною динамікою. Починаючи із Золя, який теоретично обґрунтував специфіку методу "натуралізму", поява нових течій у європейському мистецтві зазвичай супроводжувалась і появою "художніх маніфестів", в яких художники формулювали своє бачення "відношення мистецтва до дійсності" і обґрунтовували свої художні та творчі методи. Багатоманітність та принципова розбіжність художніх течій модернізму та постмодерну певною мірою пояснюються і зрослою теоретичною самосвідомістю сучасних художників, які самостійно визначаються в своїх естетичних теоретичних засадах. Категорія М.х була предметом серйозних наукових дискусій між радянськими та західними естетиками (Гароді) у зв'язку з теорією "соціалістичного реалізму", яка була однією з найзаідеологізованіших у радянській естетиці. В західній естетиці категорія М.х. не має широкого застосування у зв'язку з поширенням концепцій про інтуїтивну, позасвідому природу творчості, яка не керується раціональними засадами. Визнаючи велике значення інтуїтивних та позасвідомих моментів в творчому процесі, не можна заперечувати і наявність (особливо в умовах панування наукових, раціональних засад діяльності людини в сучасній культурі) пануючих в певний історичний період усвідомлених та раціональних принципів художньої діяльності. Очевидно, саме тому категорія М.х. використовується переважною більшістю естетиків для характеристики новоєвропейського етапу розвитку мистецтва.

ІНСТИНКТ ( від лат. instinctus - спонука, імпульс) - сукупність складних, спадково зумовлених актів поведінки, характерних для особин даного виду за певних умов існування. Первинні уявлення про І. з'явилися ще в античній філософії, де він ототожнювався з "нижчими формами душі" у тварин і протиставлявся вищим душевним проявам людини та людському розумові. Історично І. розглядався як природна основа біологічно важливих спонук, а поняття І. протиставлялося також набутим формам поведінки, навчанню, раціональному, розуму тощо. Якщо поведінка тварин розглядалася як сукупність І., то людська поведінка тлумачилася як комбінація "сліпих" І. та раціональної думки. У психологічних теоріях Фройда та Мак-Дугалла І. ототожнювався з ірраціональними силами, нездоланними мотивами поведінки, спрямованими на досягнення цілей. Інстинктивним проявам поведінки відповідають певні емоції. Дарвін запропонував визначати І. як елементи поведінки, що можуть успадковуватися і є продуктом природного добору, який постійно еволюціонує разом з іншими ознаками та проявами життєдіяльності тварин. Ідеї Дарвіна склали основу класичної етології Лоренца та Тінбергена (1937). Згідно з нею, багато типів поведінки тварин сформовані на основі низки комплексів фіксованих дій, що є характерними для тварин даного виду і переважно детерміновані генетично. Згодом І. почали розглядати як одну з форм адаптивної поведінки, на яку, подібно іншим генетичним ознакам, діє природний добір. На основі новітніх даних етології та генетики створено сучасну концепцію генетично обумовленої поведінки, яка дозволяє описувати та аналізувати структуру поведінки без вживання поняття "І.".

Аристотель Стагірит (384, Стагір - 322) - давньогрецьк. філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 - 347 рр. - в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше - як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію А.С. поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за А.С., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична - те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("Софія"), - те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А.С. зараховував етику і політику, а до пойєтичної - риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна - й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію А.С., яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої - "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології А.С. складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А.С. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причинаматерія; 2) формальна причина - морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в А.С. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. А.С., всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма - як реалізація такої можливості; рух - як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі А.С. посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі А.С. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А.С., має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення А.С. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику - в розширеному її тлумаченні. Поліс А.С. розглядає як природне утворення, людину відповідно - як "тварину політичну" Р. оль держави А.С. вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми - тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення А.С. є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

[br]

Осн. тв.: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу".

Бентам, Єремія (1748, Лондон - 1832) - англ. філософ, етик, основоположник утилітаризму. Освіту отримав в Оксфорді. Його філософсько-етична концепція, в основу якої покладено принцип корисності, розкрита у праці "Деонтологія, або наука про мораль". Б. вважав, що природу людини визначають почуття задоволення і страждання, які постійно і в усьому керують індивідом. Поведінка людини спирається на прагнення до щастя через збільшення задоволення і зменшення страждання, тому моральним є все, що корисне для досягнення цієї мети. Основна максима теорії утилітаризму Б. - найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Етику він визначав як вчення про засоби досягнення щастя, а мораль - як мистецтво його максимально збільшити. Реальними інтересами вважав лише інтереси індивідів, тому інтереси держави і громадянств в цілому - це ніщо інше, як "сума інтересів індивідів". Етику Б. характеризує зв'язок з економічною теорією; принцип свободи індивіда в господарській діяльності є одночасно і засадничим принципом моралі. Політичні погляди Б. близькі до лібералізму, хоч він відкидав теорії природного права та суспільного договору.

[br]

Осн. тв.: "Принципи моралі і законодавства" (1789); "Нариси нової системи логіки" (1827); "Деонтологія, або наука про мораль" (1834).

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - філософсько-соціологічне поняття, яке характеризує міру відповідності поведінки особи, групи, прошарку, держави наявним вимогам, діючим суспільним нормам, правилам співжиття, правовим законам; співвідношення обов'язку і міри його виконання суб'єктом (особою, групою, класом). В. виникає на основі соціальних норм і реалізується як через певні форми контролю (громадська думка, статут, закон), так і через усвідомлення суб'єктами духовно-практичної діяльності своєї суспільної ролі. В. у структурному відношенні - явище багатогранне і містить такі найважливіші складники: усвідомлення необхідності діяти у відповідності з суспільними вимогами і нормами як соціальними цінностями; усвідомлення своєї безпосередньої ролі через наявність внутрішніх переконань, совісті, особистих інтересів і цілей; передбачення наслідків вибору, рішень і дій; критичність і постійний контроль за своїми діями, врахування їх наслідків для інших людей; прагнення особи до самореалізації в об'єктивному світі; самозвіт і самооцінка; суб'єктивна готовність відповідати за свої дії. Ці компоненти взаємопов'язані, і лише комплексний характер їх вияву створює об'ємну картину розуміння В. У свою чергу, В. сприяє дотриманню в суспільстві злагоди, балансу, інтересів справедливості, добропорядності у стосунках між людьми. Залежно від покладеного в основу поділу критерію (характер дій конкретного суб'єкта чи форма вияву об'єктивних відносин і норм) розрізняють: особисту (персональну), групову (колективну), класову, соціально-політичну В.; а також В. правову, економічну, моральну, політичну, соціальну, екологічну, професійну, партійну тощо. За сучасних умов соціального життя особливо зростає роль особистої (персональної) В., яка включає чинник усвідомлення індивідом В. перед собою, колективом, суспільством, національною спільнотою, людством в цілому. При цьому пріоритетними є загальнолюдські цінності. В різних теоретичних концепціях, особливо етико-філософських, В. тісно пов'язана з проблемою свободи, параметри якої дедалі розширюються з розвитком демократії, зростанням духовного потенціалу націй та кожного окремого учасника формування нового цівілізаційного простору.

Гольбах, Поль (1723, Бдесгайм, Німеччина - 1789) - франц. філософ матеріалістичного спрямування, творчість якого була близькою до діяльності енциклопедистів - Дидро, д'Аламбера, Вольтера, Дюкло, Тюрго та ін. У своїй головній праці "Система природи" (це свого роду кредо франц. матеріалізму XVIII ст.) Г. обґрунтовує засадничі ідеї філософського світогляду: 1) Основою світобудови є матеріальні частки, які у різних сполученнях діють згідно з універсальним законом необхідності. 2) Не тільки людина, а й світ в цілому - це машина, яка, до того ж, не потребує механіка, щоб перебувати у постійному русі. 3) Головні властивості матерії - протяжність, подільність, непроникність, конфігурація й мінливість - є також властивостями усіх речей. Г. конкретизує вчення про субстанцію і дає одне з перших визначень матерії у гносеологічному контексті: матерія - це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Щоб досягти щастя, слід пізнати природу світу та свою власну людську природу. Як і Гельвецій, Г. вважав, що людська поведінка та діяльність підпорядковані "законові інтересів". Основу доброчесної поведінки становить узгодженість між індивідуальними та суспільними інтересами. Всіляко сприяти цій узгодженості - справа держави, яка покладається на освіту. Наука має замінити релігію, що є сукупністю забобонів, які використовуються священиками заради влади над людьми. Аля ця мораль не включає християнський принцип любові до ближнього. Орієнтація на природничі науки сприяла виробленню матеріалістичного філософського вчення про перебудову суспільства згідно з ідеалами універсальної природної моралі.

[br]

Осн. тв.: "Система природи" (1770); "Соціальна система" (1773); "Універсальна мораль або права людини, засновані на природі" (1776); "Етократія, або Правління, засноване на моралі" (1776).

Дьюї, Джон (1859, Барлінгтон - 1952) - амер. філософ, засновник філософії "інструменталізму". Освіту отримав у Вермонтському ун-ті. Викладав у Мічиганському та Колумбійському ун-тах. У Чикаго організував експериментальну початкову школу під опікою Департаменту філософії, в якій прагнув впровадити та перевірити розроблені ним ідеї в галузі філософії освіти. Виступав прихильником гегельянства, пізніше перейшов до його критики, зазнавши значного впливу психологічної теорії Джемса. Піддаючи критиці метафізичні спекулятивні конструкції, головна хиба яких, за Д., - гіпертрофування когнітивних функцій філософії ("панування інтелектуалістського погляду") - він запропонував нову модель філософії, характеризуючи її як "інструменталізм". Її призначення - забезпечити перехід від традиційних "проблем філософів" до вирішення "людських проблем" у річищі прагматизму. Філософія, згідно з Д., не повинна займатися побудовою інтелектуальних схем, натомість вона має культивувати себе як метод. Завдання останнього полягає у з'ясуванні природи людського досвіду, аналізі його складових, з тим, щоб найефективніше адаптувати світ до потреб індивіда, виявити шляхи корисних для нього стосунків з об'єктами довкілля. "Досвід" - центральна категорія філософії Д. - об'єднує всі форми і прояви життєдіяльності суб'єкта - сферу свідомого і несвідомого, фізичного і психічного. Він має два головних виміри: біологічно-генетичний та ціннісний; людина повинна пристосовуватися до середовища, щоб вижити, її ставлення до світу емоційно забарвлене, практично-ціннісне. В контексті ідей праґматизму та інструменталізму Д. інтерпретує проблему істини як родову назву для різних видів ціннісних суджень, застосовуваних у площині досвіду К. ритерієм істини виступає "операційна надійність", придатність для розв'язання проблеми; зрештою істина визначається як корисність. Тим самим проблема істини фактично замінюється проблемою цінності, набуває радикально ситуативного і суб'єктивістськи-екзистенційного сенсу ("філософія успіху") К. онцепція досвіду та істини створює засади для соціальної спрямованості філософії Д. в цілому. У її епіцентрі знаходиться людина, її турботи, потреби, пошуки, адже, згідно з Д.,. всі цінності перебувають не по той бік досвіду, а лише у ньому. Завдання філософії - вказати людям шлях до блага, забезпечити "вірний тип дії". Звідси - велика увага Д. до філософії освіти. У навчанні й вихованні чільне місце має належати не досягненню статичних, наперед заданих цілей, а процесу дослідження, змагання, творчості. Центральна ланка останнього - континуум "засіб - мета", у площині якого досягнуті цілі стають засобами для появи наступних; ідеї - інструменти для практичних цілеспрямованих дій. Свобода, за Д., полягає у здатності робити розумний вибір і діяти згідно з ним та особливостями власної самобутньої індивідуальності. Демократія є тим соціальним ладом, який спирається на свободу і створює можливості для розвитку творчого потенціалу індивіда. Демократично визначені ідеї соціальної педагогіки та прагматичної етики Д. у модернізованому вигляді використовуються і в наші Дні.

[br]

Осн. тв.: "Психологія" (1887); "Нариси з експериментальної логіки" (1916); "Реконструкція філософії" (1920); "Людська природа й поведінка" (1925); "Досвід і природа" (1925); "Вчитель і суспільство" (1937); "Досвід і освіта" (1938) та ін.

I НОРМА (лат. norma - правило, взірець, міра, закон, що походить від давньогрецьк. і означає висок, масштаб, правило) - як термін вперше застосовується в будівельній справі - "справедливість косинця". В такий спосіб потрактоване поняття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Цицерон у філософії права застосував поняття "norma" поряд з поняттям "regula", витлумачуючи "закон" за допомогою метафорики, запозиченої із будівельної справи, тобто як "масштаб права чи безправ'я". Тлумачення Н. чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзеркалює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "Н." - як правила, взірця, стандарту - визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут Н. є суспільно усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очікування". Н. утворюють систему, яка складається із таких видів: а) категоричні Н., значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізуються); б) імплікативні Н., значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні Н., значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки Н. вимоги та установлення суспільства, соціальних груп трансформуються в еталони, моделі, стандарти модального та обов'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції.

[br]

II НОРМА у філософії науки - органічна частина оцінки, що співвіднесена з тим відтинком шкали, на якій розміщується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не означає, що Н. знаходиться посередині шкали; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірична верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність Н. Якби цього не було, оціночні висловлювання не могли б виконувати свою основну функцію - забезпечувати комунікативні зв'язки О. ціночні стереотипи включають як нормативні набори ознак предметів (об'єктивні фактори оцінки), так і певні уявлення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні фактори). Характер стереотипу, а отже й Н., суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру нормативних стандартів стереотипу. Нормативні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослідження логічних властивостей Н., зв'язків Н. і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль Н. у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка Н. (див. логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії З. гідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки Н. відноситься встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними твердженнями - з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість такого переходу відстоювали Г'юм, Поппер, Пуанкаре та ін.). Обернення цінностей на Н. є повсякденною практикою людського буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури.

РОЗУМІННЯ - 1) У широкому світоглядному плані - результат духовно-практичного засвоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти, використовуючись у практиці, залучаються до смислів людської діяльності, виступають її предметним змістом. Інформаційна реконструкція цього змісту і характеризує Р. 2) З гносеологічного боку, Р. - це соціокультурний процес, що передбачає наявність за межами індивідуальної впевненості (в тих чи тих загальнозначущих підставах суспільного спілкування) свого роду базису безперечності. Це насамперед - категоріальні структури, аксіоматичні твердження та парадигми науки, незаперечні емпіричні дані тощо. Усвідомлення зв'язку певних уявлень із таким, історично зумовленим базисом безперечності чи зведення їх до цього базису через модельні образи становить механізм Р. 3) У більш спеціальному плані Р. виявляється у психологічному аспекті (коли воно, зокрема, описується через емпатію - мислиме входження в ту чи іншу ситуацію) та у мовно-комунікаційному ракурсі. В останньому випадку Р. виступає у вигляді діалогу як відображення тексту на тексті та його переоцінка в новому контексті і визначається через процес переведення лінійної послідовності символів в уявлення його смислу (його розпізнання та реконструкцію). Аналіз Р. був історично започаткований у герменевтиці, яка розкрила можливості зведення об'єктів до мовних структур їх Р., проаналізувала специфіку гуманітарного пізнання та комутативний аспект пізнавальних процесів. Подальші дослідження Р. орієнтуються на його розгляд як загальної для всіх дисциплін форми прийняття результатів освоєння світу, в процесі якого явища природи трансформуються у факти культури.

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ - синтезуюча форма художньої свідомості та творчості в цілому, яка втілює, творить та об'єднує зміст твору; характеризується повнотою і цілісністю. В залежності від масштабу охоплення матеріалу X. о. виступає як окрема складова твору або як його подоба в цілому. Наявність X. о. є визначальною ознакою, атрибутом мистецтва, що перетворює чуттєвий аспект естетичних явищ у феномен художньої культури, надає мистецтву рис однієї з вищих форм духовного освоєння буття. За словами Леонардо да Вінчі, "де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва". Поняття X. о. введено в естетику Гегелем, хоч осмислення образів-ейдосів було притаманне ще античній філософії (Платон) і потому розроблялося у напрямі їх тлумачення як ідеальних утворень (субстанційного буття сутності, інобуття абсолютної ідеї в індивідуальній свідомості, зокрема, як "мислення в образах" тощо). У XX ст. трактування категорії X. о. опинилося на перетині гостро контраверсійних гносеологічних, естетичних концепцій та художніх рухів. Увиразнюється естетико-філософський підхід, що долає межі "реалістичного" віддзеркалення, прямого дублювання онтологічних значень. Духовне освоєння дійсності перестає орієнтуватися лише на її відображення і дедалі більше зосереджується на оцінках, думках та почуттях митця. Домінантною стає ситуація, коли X. о. розглядаються як такі, що не копіюють, а творчо моделюють буття. Утверджується переконання, що переосмислення образів є евристичнішим, ніж констатація їхньої тотожності реальності. В результаті оцінка X. о. за критеріями верифікації, адекватності відображення дійсності засвідчує свою малопродуктивність. Цінність X. о. (реалістичних, романтичних, символічних, імпресійних або експресійних) залежить від їхнього внеску до скарбниці естетико-художньої культури, міри сприяння її вдосконаленню. Розуміння X. о. як змісту, що існує у знакових системах різних видів мистецтв, дозволяє долати труднощі, що їх створювало звужене трактування X. о. як форми міметичного відображення (останнє, зокрема, призводило до імперативних вимог предметності в образотворчості, сюжетності у хореографії, програмиості у музиці). На противагу такому підходу, була висунута пропозиція розмежування мистецтв на "образні" та "безобразні". У сучасній естетиці таке розмежування спричинилося до обґрунтування суцільної "безобразності" художньої культури. Теорія постмодерну пояснює беззмістовність творів відсутністю в них референтів, тяжінням сучасної культури до "деконструкції". Експлікація поняття X. о. дозволяє уточнити критерії оцінок сучасного мистецтва. Адже доступність для сприйняття і розуміння, "прозорість" художніх творів спрямовані, зрештою, на потвердження X. о. як ідеального утворення, способу бачення і розуміння світу митцем. Отже, змістовність або беззмістовність X. о. зумовлюється не формою подолання "об'єктивних" прообразів, а їх трактуванням, отже, ступенем духовної, естетичної спроможності автора. X. о. є універсальною категорією художньої діяльності та художньої культури, мультимоделлю, котра у специфічних формах мистецтва забезпечує творче освоєння та духовне осмислення розмаїтої палітри світу.